(Не) Отримати задоволення від наших текстів можна, підписавшись на розсилку: offftop@gmail.com
Сюди ж надсилайте власний флуд, креативи, запитання-побажання-пропозиції. Прочитаємо, зацінимо, опублікуємо - у блозі або в газеті ;)

як пишуть у глянцевих журналах, "мужик нынче хилый пошел".
Оффтоп урочисто заявляє: не просто хілий, а странно-еклектичний. немаскулінний, можна сказать.
от вечеряли ми на тижні в Сушії. і хто, ви думаєте, був за сусіднім столиком?.. правильно: метросєксуали
гіпергламурні сущєства.
з целью маскіровкі головний редактор і піар-манагер Оффтопу фоткали редактора, приділяючи основну увагу фоновим мальчікам того редактор так ужасно вийшов ггг


і - гламурний мальчік впритул. він довів до істєріки нашого главного рідахтура, витягнувши розавий пірламутровий тіліфончік.
ну а коли він повернувся спиною і вона увідєла напис...ШШШ... дольче і габбана, то ... словом, погано їй стало :(

Оффтоп буде! Зовсім скоро...
А поки тізер трейлер стаття для апетиту:)

 ( Лишитися індивідуальністю в інтернеті? )

учора тусувалася в третьому корпусі і побачила, що на двері, що ведуть на плац, чіпляють бамажку.
напис на бамажкє гласіл, що відтепер прохід цей використовуватиметься тілько для службових потреб, оскільки він належить до володінь служби головного інженера Швеця. дядєчка, чіпляючи бамажку, наказував охоронцеві жодного студіка у ці двері не пускать. хай ходять на плац через другий поверх (біля кафедри філології). 

звісно, вчепити бамажку навічно - це в чомусь навіть краще, ніж хаотично зачиняти-відчиняти проходи-виходи, коли студенти мусять повертати біля воріт і оббігати, захекуючись,  "городами". але чи нормально це?.. бо складається враження, що замикають все потроху (пам"ятаєте цигана, який давав кобилі щодня все менше соломи?..). на території Академії не можна палити, пиячити, і стає все складніше пересуватися.

зі. питання до адміністрації: чи заборонений вандалізм щодо таких і подібних  бамажок в НаУКМА?.. якщо так, то чи не варто їх ламінувати й ліпити до поверхонь суперклеєм?..

Аха, що, думали капєц вже "Оффтопу", пішли в диплом, і всьо. А "Оффтоп" тут бах і виліз знову)

Отож. Завтра. Велика перерва. Перший плац. Гостьовий ефір нашої рідахциї на студентському радіо «К:)ВІТ». Тема - прілічні пісні на ПРІЛІЧНІ тексти! Тобто не на "очі-ночі", а на справжню поезію)))

Чекаємо;)

Я працюю у відділі відновлення інформації на цифрових носіях. Робота, знаєш, не з легких: іноді клієнти вимагають реанімувати дані з пристроїв, що у вогні горіли.

Одного разу таке трапилося… Прийшла до нас молоденька вдова якогось знаного журналіста. Принесла вона його ноут, аби ми його розблокували – конче їй треба було скачати звідти якісь відеозаписи. Ми-то діло зробили, а вона на радощах машинку не забрала. Минув місяць, – і ми вирішили, що можемо трохи порушити конфіденційність. Надибали там таку штуку, що нас дуже…схвилювала чи що? Там був відсканений лист якогось мужика до його товариша, а в листі йшлося про

 

Я оце думаю, як цим листом скористатися. Що порадиш? По-моєму, це бомба.

А все таки - чи потрібні книзі ілюстрації, а газеті - атрибути глянцю? може, це просто тупа витрата місця, яке можна було б відвести під кількасот знаків чи навіть реклами?

Карочє, блукаючи просторами нині убого і занудного, проданого руцкєм ЖЖ я натрапив на рожу якогось сорокалітнього чмиря. Помітив я його тільки тому, що на юзерпику той вліпив власну фотку.
Приблизний його портрет: одягнений в потертий сіро-коричневий піджак, вуйко із непривабливою посмішкою, який після 5 чарки почне заводити співи «На коня, на коня, на коня». І тут такий експонат опиняється в ЖЖ. Зріла досвідчена особа пройшла б повз цю мутну знебарвлену туфту, а я поліз брать на кісу в камєнти. Після трьох коментів (в ході яких карпатський highlander навіть показав мені пару lolcatz), сабж був посланий…. так саме туди. Впевнений, більшість із вас, прочитавши ці рядки, миттєво запустили в своєму мозку тріґґер упередженого ставлення до автора: «what a childish and immature thing to do». Сам автор цілком згідний з цим і переконаний, що інтернет – це місце прошляпування часу, який можна було використати на щось корисніше. Тим не менше, якщо в цьому світі існує Бог, або флайінг спаґґетті монста, вони мене покарають. І за гаяння часу і за матюки старшим. А поки що я хочу поматюкати взрослих дальше. Basically, всі ці поци за тридцять мене не хвилюють аніскілечки, особливо в нашій країні. Це невідома мені загадкова раса, яка характеризується сповідуванням культу споглядання телевізора на дивані, споживання алкоголю в великих кількостях і повторювання мантри «Вот прі саюзє» і причащанням релігійною стравою «Олів’є». Як бачите, це дуже дивні і незрозумілі істоти. Але в цілому я нічого проти них немаю, as long as they don’t go to teh internetz. Серйозно, що вони там забули? Livejournal – сайт створений для всякого мережевого підліткового ексгібіціонізму…. як власне і будь-яка хоч трохи інтерактивна сторінка в інтернеті. З того моменту як у вас веб-браузер відкритий без конкретної мети – you’re just killing time, having fun. В усьому цьому вареві постів про «патусілі там-та», «павісєлі тут-то», «лол» раптом з’являється хтось із роком народження, що починається на 196. З’являється і отримує відрядження в пекло. Because it’s how internet haet machine works. Особисто я не особливо розумію що може робити у всяких ком’юніті й соціальних мережах нормальна людина. Всі на кого я натрапляв – це або якісь low-paid гуманітарії або просто lifetime losers. Але якщо акаунт в так званому «ЖЖ» зареєструє ваш тато – не сумнівайтесь, он будєт послан. Хоча in case of emergency я б радив вжити запобіжних засобів і поговорити з батьками – щось тут явно негаразд… Do I feel guilty for such behavior? No – всілякі автори нудних соціологічних блогів можуть скільки завгодно розмірковувати про internet ethics та social impact wikipedia did on the internet. Як людина, яка відкрила для себе порнуху через інтернет можу сказати, що це все повний crap і bullshit. Соціальних норм в мережі не було і навряд чи буде. Це навіть не про неповагу до старших, there is no respect here at all, просто коли ви логінетесь завжди майте на увазі, що вас можуть послати. Yes, and according to the rule #34 there is porn on you, your mom and your dad on the internetz.

P.S. Багато хто запитає: -а що ти будеш робити, коли ти сам перетворишся на 40-літнього поца? – ХЗ, коли мені буде 40 років тоді і поговоримо.

Dereks

Свого часу я намагалася писати щось схоже на літературу. Червоною ниткою крізь усі ті сентиментальні новелки проходила фраза «Я випила склянку горілки», ну а далі починалося характерне для дівочої прози душевне самооголення. Непогано виходило, хоч моя мама пассажу про алкоголь так і не змогла прийняти.
Тепер спиртне набуло статусу буденного. І якщо алкоголізм починається з того, що без випивки нецікаво жити, то навряд чи він мені загрожує: вже й з пляшкою нудно. З іншого боку, любі панни, чого ж тоді ми п’ємо, й чого навіть я, уся така порядна й самотня, попри свою вищу гуманітарну, так і не змогла визначитися між алкоголем і літературою? (Мається на увазі не доля, а культурна програма п’ятничного вечора).
Пояснити це явище відсутністю мужчини – надто по-чоловічому. Погодьтеся, нерозумно вважати пиво ерзацом веселого інтелектуала або підтоптаного мужчини з еротично обтягненим шапкою черепом, бо тоді мартіні виявиться гламурним і водночас не позбавленим маскулінності самцем, текіла – Бандерасом, притому несподівано високим, а горілка – або вантажником із пружним без жодних анаболіків тілом, або чоловіком в пристойному костюмі – залежно від якості. Але асоціації мають власну логіку, й ось уже скількисьтамзірковий коньяк перетворюється на метафору чоловіка, котрому по кишені скількисьтамзірковий отель (остерігайтесь підробок!), а шампанське, яке навіть якщо й не пальоне, то все одно всього лишень ігристе вино, позначає цілий культурний шар. Про розведений спирт і шмурдяк краще не згадувати.
Алкоголь – не лише замінник певних речей, це ще й засіб досягнення мети. Можна прикинутися «тілом без душі» й повіситися на шию давно обраному чоловікові, а далі вже питання техніки. Можна напоїти його, але п’яним він годитиметься хіба для того, щоб запропонувати одружитися, і зовсім не для любощів. Можна просто напитися – і тоді зранку «відкриється канал», а сріблясті форелі ніжно лоскотатимуть тіло зсередини.
Усі так обурюються вживанням спиртного як явищем, що забувають про смак – а це ж важливо. Алкоголь – це ж іще й насолода, й пити можна мало й без мети. До цього, зрештою, й приходять порядні панни, «випивши свій Байкал».
Від редакції. Як не дивно, цей текст писався натверезо. Підвищена концентрація спирту в крові авторки зумовлена післясесійним синдромом.
Заохочуються пропозиції читачів стосовно збагачення досвіду панянки Cellar в зазначеній сфері.

А до кого ви звертаєтеся за порадою, коли треба «замочити» депресняк?
Якщо ви не належите до якоїсь із мазохістичних субкультур і обряди заливання слізьми та спиртним сприймаєте як спробу поганого настрою підмочити вам репутацію, то, як і кожен розумний студент, звичайно, підете «замовляти» його до кілера. Не вірите, що таке можливо? Але у світі з «по дефолту» пріоритетною багатофункціональністю, коли в телефоні бракує хіба холодильника, звертатися до послуг найманих убивць не просто популярно: тепер коло їхніх зобов’язань розширилося. На замовлення клієнта його закодують, знімуть порчу, ліквідують усі страхи тощо. Звісно, вони працюють під прикриттям – шифруються під психоаналітиків. Скажете, їхні сеанси дорого коштують? Що ж, майже задарма подібні послуги можна отримати у формі коментів до власного «Живого Журналу». Але навіть тоді нема повної анонімності: всього не спитаєш, бо репутацію аватари теж шкода.
Все-таки найбезпечніший спосіб – знешкоджувати негатив у розмові з незнайомцями. Можете спробувати підійти до когось на вулиці й почати парити свої проблеми – тоді вас можуть вбити, а заодно й ваші трабли. Проте ще краще написати нам на скриньку. Підкладіть туди бомбу і тихенько спостерігайте за тим, як ми її нейтралізовуватимемо в наступному номері. Замовлення приймаємо на стреси, дрібні побутові проблеми, драми особистого характеру та інші подразники, які не дають спати, являються у сні, переслідують наяву… Чекаємо на ваші листи, і пам’ятайте: оптимісти навіть на могилах бачать плюси.

Шановні спудеї Національного університету «Києво-Могилянська академія»!
Наразі мене змушує звернутися до вас проблема пивопивного синдрому серед молоді. Це схоже на масовий невроз, який, на жаль, не оминув студентів одного з найкращих ВНЗ.
Поділ поступово став пивним локусом: п’ють біля Сільпо, в парку біля Сільпо, на Контрактовій, біля академії. Свідками цього ганебного акту, зрештою, стають такі великі українці як Сковорода та Сагайдачний.
Масове пивопиття – це кризове явище сучасного світу, що відбирає вашу молодість і час (та й гроші теж). Не ходячи «на пиво», ви заощаджуєте більше, що особливо актуально взимку, оскільки пити пиво на вулиці незручно й холодно, а в генделиках воно дорожче принаймні на 2 грн. Це ж неабиякі гроші, зважаючи на те, що послуги ксерокопіювання в нас подорожчали (тепер вже цілих 30 коп!). Якщо пляшка пива коштує 4 грн, а в генделику 6 (а подекуди й цілих 7 чи 8 грн!), то порахуйте, скільки копій ви можете зробити! А якщо ви зголодніли, можна купити шоколад – він напрочуд корисний для мозку (та й коштуватиме дешевше, ніж пиво, бо до пива ще треба горішки, фісташки, сухарики, а кому й цигарки). Альтернативою шоколадки може бути економ-варіант – суперконтик – дешево, смачно й поживно.
А тепер про Вічне. Чи задумувалися коли-небудь, скільки часу ви заощаджуєте, ігноруючи вечірні посиденьки за пивом? За цей час можна підготуватися до семінару, практичного, почитати книжку. Зрештою, найкращий варіант – посидіти й попрацювати в бібліотеці (в нас вони працюють до 19.00). А якщо не встигли за цей час прочитати все, то маєте унікальну можливість скористатися акцією «Проведи ніч із книжкою!»
І ще: ви уявляєте скільки часу треба на те, щоб домовитися з усіма про час здибанки, а зустрітися всім виходить зазвичай лише увечері, то ви півдня нудитеся й не знаєте куди себе подіти: йдете в їдальню, читаєте оголошення, стирчите біля деканату й т. ін. Блукаючи як привид Гамлета по Академії, подумайте про час. Він плинний… А далі – самі знаєте.

Я не знаю, як могло вийти так, що туди я їхала з Контрактової трамваєм і доїхала до вулиці Артема, а назад я сіла на зворотний трамвай (що, в принципі, логічно) і доїхала до Вокзальної, а не до Контрактової. Мій дилетантський щодо орієнтування у просторі розум – із простором мій розум, очевидячки, не дружить (це я зрозуміла дуже давно, ще коли блукала всоте обійденим мною трикутником “Майдан – Хрещатик – Пушкінська”, щоб знайти “Віденські булочки”, в яких була вже разів 20; ще коли сіла в поїзд, який поїхав замість додому (на захід) – у Харків; ще коли вперше сіла в тролейбус, який їде не в гуртожиток, а в депо; ще коли шукала Оперний театр на Лівобережній; ще коли вела друзів до нашої подруги, а завела в гараж до якогось чорношкірого українця, який до 15 років жив на Ямайці – мабуть, він теж плутався у географії, якщо там жив...) – тож мій дилетантський розум не зміг осягнути того казусу.
Але нехай уже.
Довелося з Вокзальної їхати метро на Контрактову. Ну добре хоч, що в метро я орієнтуюсь трохи ліпше.
Я не витримаю. Люди! Як можна так повільно йти? Ну хіба вам не соромно? Спочатку я, як інтелігентна панянка, йшла, розважливо перепрошуючи і намагаючись нікого не зачепити. Я спускалася ескалатором, а всередині відлунювали мої кроки – і кожен крок – неначе куля в мене. Ось дзєвушки стали на ескалаторі й розмовляють (вловила краєм вуха “...я ему все-таки покажу, он меня узнает!”, а втім, яка мені різниця, коли в мені віддається луною кожен крок?), вони, ці дзєвушки, не думають про те, що я зараз не витримаю і вибухну просто на них, вони довго не чують мого “Дозвольте пройти” – мого як не можна більш вимогливого “Дозвольте пройти!”. Ось бабця довго знімає кравчучку зі сходів, а я не можу її обійти. А тут іще як на зло короткий перехід із Хрещатика на Майдан не працює – тре йти через “кишку”.
Нє, я не витримаю.
(“То не тримай!” – казав мій сусід по парті у школі. Ага, не тримай. Тут спробуй!)
Ну, звичайно: двері потяга зачиняються просто перед моїм носом, і я змушена чекати на наступне метро, що приходить через три хвилини.
Я вже чітко бачу, що не витримаю.
Я виходжу на Контрактовій, а зі сходів у метро (тобто назустріч мені) спускається давній друг, який приїхав на канікули з Бельгії:
- О, привіт! Я так давно тебе не бачив!
- О ні! Я не витримаю! Поговоримо наступного разу!
- Та я вже завтра знов їду в Бельгію!
- Ну то їдь!
Останні мої слова він чує вже здалеку, бо я біжу по сходах ескалатора, а точніше, намагаюсь бігти, бо сходи – сходи заполонили люди, що їдуть на роботу, на навчання, на ринок, на розваги, на каву, на хавку, на дощ... Небу добре – з нього паде дощ. Я заздрю небові. Але, ще не бачачи його, ще бачачи тільки людей на ескалаторі, які не дають мені пройти, я нарешті не витримую:
- Люди! – кричу я. – Майте совість! Дайте мені пройти! Я хочу пісяти! Я не витримаю!
Здрастуйте, жовті корпуси. Здрастуй, Могилянко. Я тебе дуже люблю. Не тільки за те, що ти даєш поживу для духу тощо, й не тільки за соціум, і не тільки за їдальню з тарганами й прокислими салатами. А за те, що в тобі є кімнати з рожевою плиткою.
Отта фон Ф.

Усім відомо, що канікули is over? І перший тиждень триместру, що мав би стати початком навчання, а натомість пройшов під знаком вакацій, теж скінчився. Той, хто цього ще не усвідомив, навряд чи спроможеться й до кінця ТСРу, але це вже інший боян.
Постноворічний період – пора, коли відчуваєш незатьмареність мозку й душі буденними справами, думами, звичками. В мені з таким святковим режимом здохла пташка-жайворонок, тому встигати дістатися до Академії за 20 хвилин замість звичних 40 – актуально. Але таки незвично їхати зранку на пари й не стояти в пробках. Тихше! Люди ще сплять – свята ж… І дізнаватися, що однієї або й цілих двох пар з п’яти НЕ буде, бо викладач «десь» – теж дивно і по-святковому. Гріхом з нашого боку було би забирати у вас і цього тижня відчуття свята, який буває лише раз на рік, не розбивати ілюзій, не переривати часового континууму пиття-їдження-відпочивання, в якому перебуваємо. Тому тема першого у весняному триместрі номера «Оффтопу» гедоністична до непристойності: назва числа «Пиття», демонструючи тяглість святкового періоду, символічно римується зі словом «буття». Ця недостойна якісного прозового тексту рима так настирливо нагадує про себе мозкові, що думаю: «Відвикла!..». Але вперто намагаюся продовжити святкування, втримуючи принаймні сподівання на диво в душі, видаляючи з календаря зиму, і з замріяним виразом обличчя кажучи коліжанці: «Весінній, теплий вітерець такий повіяв…» Проте чую: «Дурна! Січень нині – капелюха вдягни!» - й розумію, що варто прибрати з тексту риму…
Аналізуючи постсвятковий стан редакції, розумію, що жінок, які змагаються з кавовими автоматами й психотерапевтами, п’ють сильнозмішані алкогольні напої й після того зі святковим (все-таки!!!) настроєм сідають писати, можна вважати сильними.

завтра - свіжа курятина на першому та другому плацу :)

Любі френди!

Хай в Новому Році віруси не турбують ні ваші організми, ні ваші компи!
Нехай погодні умови лишаються непоміченими - щасливі не бачать, чи дощ, чи сонце)
Нехай сесії здаються легко і після кожної ви стаєте на порядок розумнішими))
Нехай дипломи-курсачі пишуться з задоволенням, стипендія і справді підвищиться але без підвищення мінімального балу на цю стипендію))

Щиро ваш, Оффтопчик))

PS. Миші і кури - друзі назавжди!

а що ТИ чекаєш від святого Миколая?;)